Я часто повторюю, що з гумором у мене складно, бо не всякий гумор мені смішний. Але, мабуть, це нормально, і кожній людині смішне не все, що таким вважається. Особливо я не сприймаю масовий гумор – оці всі стендапи, кавеени й квартали. А в літературі я поважаю тонкий та інтелектуальний гумор, або ж дуже дивний, фріковий. Тобто таке, з чого більшість людей точно б не сміялася. Якщо ж книжка заявлена як гумористична, найпевніше, мені не буде смішно. Але є винятки. Наприклад, чехи та їхнє вміння посміятися над собою й жартувати у найскладніші часи.
Роман Зденєка Їротки “Сатурнін” вважається класикою чеської літератури, кажуть, там він не менш популярний ніж Гашек. І не дарма. Написаний 1942 року, дія відбувається приблизно у міжвоєнний час, але насправді персонажі знаходяться у щасливому й безтурботному безчассі.
Сюжет такий – купка людей опиняється у маєтку, відрізаному від світу річками та горами. Серед них: оповідач – молодий чоловік 30 років, його слуга Сатурнін – непередбачуваний вигадник, його тітка Катаржіна – настирлива, токсична й істерична, та її син-підліток, що корчить із себе бозна-кого. Маєток належить дідусю оповідача, від якого тітка хоче домогтися спадку. Також туди приїздять друзі сім’ї: доктор Влах – більше теоретик, ніж лікар, та молода панна Барбора, в яку закоханий оповідач.
Зденєк Їротка назвав роман іменем слуги Сатурніна, і це, безперечно, реверанс Вудхаусу та його “Неперевершеному Дживсу”, хоча насправді Сатурнін тут грає не першу скрипку. Бо у цій компанії всі одне одного варті, тобто всі є яскравими особистостями. Особливо тітка Катаржіна… Й вони застрягають на острові, коли зливою зносить місток, організують свій побут, думають, що робити далі, намагаються гуртом нейтралізувати тітку та її синочка, але сили далеко не рівні. Зрештою вирішують іти через гори, й коли нарешті долають важкий шлях, бачать новий збудований місток.
А ще роман частково побудований за принципом “Декамерона”, адже дідусь вирішує, що всі по черзі щовечора розповідатимуть якусь історію. Тож роман містить багато окремих історій, не пов’язаних з основною фабулою, але це не тільки історії, які вони розповідали. Сюди додаються спогади оповідача, листи, прочитане в пресі й таке інше. А завершується все тим, як дідусь із Сатурніном взялися вивести на чисту воду романістів й зайнялися верифікацією художніх текстів. Знущається автор, одним словом 😁
Але я люблю, коли автор знущається з читача. Особливо, коли робить це дотепно й винахідливо. А ще вражає, як під час війни йому вдалося написати такий безтурботний і смішний роман, цілком штучний, звісно, та все ж. Це про терапевтичну дію літератури й втечі в умоглядні світи, яка часом така потрібна.
Книжку Зденєка Їротки я знайшла в бібліотеці ім. М.М. Коцюбинського Чернігівська міська комунальна централізована бібліотечна система і це велике щастя, бо поки я вагалася, чи варто купувати, наклад у видавництві закінчився.
Інна Адруг.