«Найгеніальніший кадр той, якого глядач не побачить, я роблю такі фільми, щоб глядач дофантазував, щоб кожен бачив у моєму – свій фільм»

Сергій Параджанов. Людина-оркестр, людина-свято, людина-безмежний космос. Фантазер та геніальний оповідач, автор розіграшів й талановитих імпровізацій.

ЮНЕСКО оголосило 2024 рік роком Сергія ПАРАДЖАНОВА, якому в цьому році виповнюється 100 років від дня народження.

Сергій Параджанов народився 9 січня 1924 року в Тбілісі у родині антиквара.

Режисерську освіту здобув у ВДІКу в Москві. По розподілу був направлений до Києва, де створив декілька документальних та науково-популярних фільмів.

Всесвітнє визнання Сергію Параджанову принесла екранізована 1964 року повість Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків” – геніальний фільм пронизаний атмосферою народного духу, один із символів українського кіно.

«Ледве я вчитався в повість Коцюбинського, як захотів ставити її. Я закохався в це кристально чисте відчуття краси, гармонії, нескінченності. Відчуття межі, де природа переходить у мистецтво, а мистецтво – в природу», – писав Сергій Параджанов.

Під час прем’єри «Тіней забутих предків» в київському кінотеатрі «Україна» сталася акція протесту. Творча інтелігенція публічно засудила політичні репресії, які відбувалися в Україні.

Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 гран-прі) у 21-й країні, премію Британської кіноакадемії в 1966 році. Сергія Параджанова вітали знамениті колеги: Акіра Куросава, Федеріко Фелліні, Анджей Вайда та інші.

1967 року на Єреванській кіностудії режисер почав працювати над фільмом «Колір граната» («Саят Нова») про великого середньовічного вірменського поета. Після перегляду чиновники з Держкіно вимагали спростити фільм для сприйняття широкими масами, але й після правок, з формулюванням, що «народу таке кіно не потрібне», в широкий прокат стрічку не пустили. Лише у 2014 році була відреставрована авторська версія фільму.

17 березня 1973 року Сергія Параджанова заарештували. Радянська влада звинуватила режисера в «українському націоналізмі та гомосексуалізмі» й засудила на 5 років таборів суворого режиму.

Під час відбуття незаслуженого покарання в одній з колоній Сергій Параджанов відкрив школу живопису. Завдяки міжнародній кампанії протесту, його наприкінці 1977 року звільнили.

Останню художню картину режисера «Ашик-Керіб», попри те, що фільм мав успіх за кордоном, довго не пускали у широкий прокат.

1990 року Сергій Параджанов почав роботу над автобіографічним фільмом «Сповідь», але через підірване здоров’я завершити картину йому не судилося.

В одному зі своїх інтерв’ю митець сказав: «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні й збираюся вмирати у Вірменії».

17 липня 1990 року режисер з Москви, де його прооперували, приїхав до Єревану, і за три дні помер. «Параджанов — рідкісний людський тип, який належить не лише Україні, не лише вірменському чи грузинському кінематографу.

Це людина, яка належить світу, світовій культурі… Скільки б і як би ми не жили — ніколи нам не забути цю дивовижну, цю яскраву квітку, яка була серед нас, яка дуже багато залишила для нашого життя, для мистецтва» (Іван Драч)

«Феномен Параджанова – в його універсальності. В природній гармонійності, в єдності життя і творчості. Про нього не можна було сказати «розумний» – але «мудрий». Його вирізняв не багаж надбаних знань, а сума прозрінь, візій, пророцтв. І порівняти його справді можна було хіба тільки з біблійними пророками – за дитячою наївністю і тісним духовним зв’язком із землею, якою він ступав: захопленнями народним життям в його первісних виявах і водночас вражаючою глобальністю мислення»

Георгій Якутович «Незакінчена сповідь»