Одна із найдивніших книг, які доводилося читати.
У процесі прослуховувала подкасти та відгуки Ютуб блогерів, які вже ознайомилися із “Зайчиком”. Це був вимушений крок, адже виникало враження, що вдається мало що зрозуміти. Різноманіття думок і вражень ще більше збивало з пантелику. Тому “Зайчика” важко забути.
Це химерна історія навчання Саманти, стипендіатки магістерської програми з літератури в найкращому із найкращих вищих навчальних закладів — Ворренському університеті.
Дівчина дуже виділяється на тлі чотирьох одногрупниць, адже вона — травмована трагічними подіями відлюдниця зі “складної” збанкрутілої сім’і, а вони — гламурні багатійки, які випромінюють добробут, бездоганну турботу про зовнішній вигляд та інші атрибути розкішного життя. Ці яскраві дівчата немов утворюють одне ціле та називають одна одну Зайчиками.
Поступово коло їхнього спілкування поглинає Саманту. І вона забуває свою єдину споріднену душу на ім’я Ава. Також Саманта долучається до творчої майстерні Зайчиків, у рамках якої втілюються в життя літературні креативні ідеї. Але саме з цього моменту реальність змішується з вигаданим, а на читача чекають химерні головоломки, сюжетні лінії, які стрибають, немов справжні зайчики, та збивають з пантелику, дивні акценти, згадки популярних і не дуже літературних, музичних, кінематографічних творів, символи в вигляді тварин і птахів, поєднання мороку й кислотної яскравості.
Читати інколи дуже важко, але інтерес до фіналу вимагає продовження. А потім дізнаєшся, що ця історія, що розтягнулася на 365 сторінок, не завершена. Буде продовження.
Цитати:
“Слово “родина” ще ніколи не було для мене ударом. Воно асоціювалося з залізними воротами, високими парканами навколо будинку з освітленими вікнами, в які я так ганебно й безцеремонно зазирала знадвору. Вдаючи, що мені є з ким бачитися, є куди їхати.”
“Від того, як вона промовляє слово “сама”, воно звучить, мов печера. Мов зловісна, темна печера, де обслизлі стіни сочаться всім мерзенним, що є в цьому світі, і я свідомо, безсоромно й з власної волі лізу в цей огидний простір. Зачерпую паразитів, якими кишить підлога, й закидаю в рот замість харчу.”
“Пауза така вагітна, що аж народжує, поглинає власне потомство, а потім знову розростається дитям.”
“Зайчик” — трендова книга, яку обговорюють і намагаються розтлумачити наодинці та в книжкових клубах. Особисто мені вона однієї миті почала нагадувати “Орландо” В. Вулф. До речі, обговорення “Орландо” в рамках читацького клубу було дуже емоційним та запальним.
Але я б не хотіла пропонувати на одну із зустрічей “Зайчика”. Ця книга мене відверто дістала, а ще більше набридло слухати про неї.
Робила я це на хвилі власної зацікавленості, ентузіазму та азарту, які присутні, коли працюєш над складним завданням. Тому…чекаю на продовження. Такі складні стосунки з літературними творами в моєму житті трапляються нечасто.
За можливість прочитати “Зайчика” дуже вдячна Чернігівська міська комунальна централізована бібліотечна система!