Десятирічна Естер дуже відрізняється від однолітків. Це не за роками мудра й самостійна дитина.
Завдяки багатій уяві й креативному мисленню дівчинка здатна перебувати в незвичайних кімнатах, сповнених краси, розкішних вбрань, дивовижних пригод, мрій, які втілюються в реальність. Дитина сама створює це. Тож можливо Естер колись писала би чудові твори або ефектні картини й демонструвала свій уявний світ тим, хто оточує. Але всі фантазії дівчинки — це прояв дезаптативної мрійливості, або сильного захисного механізму психіки, який дає змогу триматися у надважкому повсякденні.
Останнє для Естер та її мами Діани створив батько й чоловік Валентин, який з юних років має непереборну алкогольну залежність. Він власник парку атракціонів, і ця справа мала би бути прибутковою. Однак стає тягарем для всієї сім’ї та примножує проблеми. Валентин має задатки перспективного інженера, але згубна звичка грає провідну роль в житті, тож реальних успіхів не доводиться бачити. Все життя маленької сім’ї та його емоційне забарвлення залежить від Валентина: скільки та коли вжив, який настрій має, які здобув проблеми зі здоров’ям, скільки триває запій тощо. Навколо чоловіка — найщиріші та найвідданіші рятівниці, але чи здатний він сам себе врятувати?
Цитати:
“Коли вдома ніхто не кричить і тато тверезий, Естер стає тривожною. Бо з кожним спокійним моментом вона наближається до дня, коли все знову стане погано. Їй потрібно бути напоготові. Вона вже не наївна маленька дитина, яка вірить у дива. Див не буває. За світлою смугою завжди настає чорна, тому насолоджуватися світлою смугою потрібно дуже обережно. Так простіше. Потім, коли чорна смуга таки прийде, Естер буде вже не так страшно — бо вона до цього готувалась. Тому вона знає: безтурботність завжди пахне тривогою. Радіти, що тато тверезий, треба дуже тихо, дуже обережно, щоб не сполохати момент.”
“За силою розмаху Естер могла вгадати, що буде далі. Чотири розмашисті чи три повільні. Але найстрашніше — два і пауза. Значить, йому складно йти. За влучністю контакту ключа із замком вона робила остаточний вердикт. І затамовувала подих. Страшніше, ніж бути дитиною у квартирі, у якій сваряться батьки, — бути дитиною, яка прикидається, що спить у своїй кімнаті у квартирі, у якій сваряться батьки.”
“Кричати на нього не було сил. Умовляти його не було слів. Довіряти йому не було любові.”
“Заздрість — легковажна Марія може пити вино, а може не пити, може вилити його, якщо їй заманеться, а може й узагалі забути. Це ніяк на неї не впливає, це не заборонене явище у неї вдома. Цікавість — алкоголю вдома вони ніколи не тримали. Із зрозумілих причин. Злість — рідина, налита в цю посудину, забирає у неї тата. Той відвантажує їй своє тіло і мозок. Любить її більше за Естер, більше за Діану. То що ж у цій рідині такого особливого? Чому йому це так життєво необхідно?”
“Як добре, що Естер цього вечора не з ними. Що не сидить зараз натягнутою ниткою між батьками, впевнена, що тільки вона й тримає їх купи. Діані теж зручно думати, що все трималося на доньці. Нормально влаштувалась, що тут сказати. Легше звалити все на Естер, аніж визнати, що вона з власної волі лишається з чоловіком-алкоголіком. Діана уявила їх збоку. Дві тривожні фігури в жовтому світлі лампи на кухні. Понівечений внутрішніми демонами чоловік і спустошена примарними надіями жінка.”
“Алкоголь каже: роби все, що я тобі кажу, і тобі не буде боліти. Більше нікому не буде боліти. Я тебе захищу. Я не залишу тебе на самоті. Ніколи тебе не ображу. Мерзотне брехло. Хай як далеко і глибокого він ховається, цього мало. Світло все одно пробивається крізь шар образ, злості й страху. Алкоголь каже: йди глибше, йди до мене, ще трошки. Ось на цій глибині тебе точно нічого не дістане. Світла не буде видно. І Валентин іде. Але достатньо глибоко не буде ніколи.”
Читання “Кімнати Естер” — це не про приємне дозвілля. Хоча на перших 80 сторінках дуже багато яскравого, казкового, позитивного. Це так, тому що оповідь починається черговою втечею маленької Естер в омріяний світ, де немає стійкого спиртоподібного запаху, знервованої мами, невиконаних обіцянок, огидних слів, якими батьки шматують одне одного, ганьби…
А потім починається моторошна правда життя маленької дівчинки, яка намагається рятувати, вірить у краще, виправдовує, щиро любить свого тата та часто звинувачує себе у всьому тому, що коїться. Замість того, щоб наповнити життя дозвіллям з однолітками, захопленнями, безтурботністю, дівчинка ділить відповідальність за тата (повнолітню окрему людину) з мамою, адже вони всі — справжня сім’я і про жодне розлучення не може бути мови, бо дитині потрібен батько. Це ж дитина вирішує долю шлюбу дорослих людей. І дуже зручно перекладати відповідальність за свою слабкодухість, руйнівне кохання, співзалежність та інші гаразди на особистість, якій ще так далеко до власного повноліття та самостійного життя. А раптом щось не так із поведінкою дитиною, то це саме її потрібно водити до психотерапевта, але аж ніяк не батька, адже він буквально завтра поводитиме себе інакше, врешті направить власну справу в успішне русло та всі стануть щасливими.
А насправді сім’я лише тоне в нещасті, й одного разу стикається із реальною небезпекою. Від неї може врятувати лише справжня рішучість дорослого, а не створені дитячою уявою кімнати.
Кінець історії, гадаю, кожний читач відрефлексує на свій лад, відповідно до життєвого досвіду.
“Добре, що так (все вчасно сталося), адже могло бути набагато гірше” — мій висновок. Коли людина в тяжкій залежності втрачає людську подобу – це велика трагедія. Гірше лише те, коли ця залежність знищує тих, хто поруч, у тому числі й фізично.
За можливість прочитати “Кімнати Естер” Марії Олекси вдячна Чернігівська міська комунальна централізована бібліотечна система !