Цю книгу в Чернігівська міська комунальна централізована бібліотечна система я взяла тільки й лише з двох причин: її багато беруть читати (мабуть, люди щось знають) і рожева обкладинка з маяками. Хочеться вже трішки тепла й спокою – вирішила я.
Але почала читати і вкотре підтвердила для себе класичне: книга – лише водяне плесо. Зазираєш у нього – а бачиш те, чим сам наповнений, і те, що в тебе позаду.
Власне, сюжет простий і зрозумілий. Не спойлер, про це говориться вже на перших сторінках.
Він, вона, любов. Він щороку приїздить до неї в той самий час, а всі інші 362 дні кожен живе своїм життям.
Я вже достатньо доросла дівчинка і знаю, що щастя буває різним. Для них – от таке. Чого засуджувати будь-яку сторону, всяке трапляється. Тому просто йшла по стежці розповіді без особливих переживань (чого й хотіла від книги).
Але. Читала і в голові постійно лунало щемно: яке коротке життя… яке куценьке, малесеньке, зовсім піщинко-крихітне життя. Як швидко все пролітає. Від літа до літа. Оп – і вже наступного тижня “Євробачення” знову.
І як хочеться на море. Просто дихати і слухати хвилі. Добре, нехай не в будиночок на Нантакеті (там відбувається дія книги, той острів, що в серіалі “Ідеальна пара”).
Але. Яке ж коротке життя…І оці всі банальності про “не відкладати на потім”, “уже не перепишеш” і т.д і т.п – справді все так і є.
Тільки знов-таки – всяке буває. Війна, наприклад. Хвороба. Не заховаєш хвилинки, не притримаєш у кладовці.
Вихлюпнуться, вислизнуть, витечуть. І яке ж коротке, коротке, коротке життя…