до 215-річчя від дня народження (1810–1866)
«Для нього не існує ані чинів, ані підвищень, ані честолюбства…»
Василь Тарновський-старший – український етнограф, історик права, громадський діяч – народився 26 червня 1810-го, в селі Антонівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Варвинський район Чернігівщини). Він походив з козацько-старшинського роду Тарновських. Прадід Василя, Яків Тарновський, служив генеральним бунчужним у другій половині XVIII століття, прапрадід Степан – бунчуковим товаришем і керівником Генеральної військової канцелярії.
Василь Тарновський був дворянського роду, тому здобував початкову освіту вдома. Продовжив навчання у Ніжинському ліцею князя Безбородька, після – навчався в Московському університеті на юридичному факультеті. Василь Васильович мав неабиякий потяг до навчання, його цікавило все: видобуток корисних копалин, скотарство, рибальство, вівчарство, мануфактура, шовківництво, побут, народна освіта.
Закінчивши університет, Василь Тарновський отримав місце викладача у Житомирській гімназії. Але після смерті батька йому довелося повернутися до родинного маєтку та займатися управлінням спадщиною.
Він оселився з сім’єю у маєтку Качанівка на Ічнянщині. Понад сім десятиліть ця садиба і парк належали представникам родини Тарновських, перетворившись на один із чільних осередків української культури.
Як заможна і патріотично налаштована до української справи людина, Василь Тарновський займався меценатством. Особливо тісні й дружні стосунки пов’язували його з Пантелеймоном Кулішем.
«Зело добру справу ви робите, коли допомагаєте мені працювати. Є в мене передчуття, що ми з Вами залишимо після себе гарну пам’ять». У такий чудернацький спосіб Пантелеймон Куліш висловлює свою подяку Василю Тарновському-старшому. За що? Тисячу карбованців сріблом отримує майбутній класик української літератури на видання своєї етнографічної збірки «Записки про Південну Русь».
Панько Куліш – неперевершений майстер прохати й залучати фінансову підтримку, відповідні фрагменти з його листів вражають у саме серце: «в мене лише одна пара одягу…». Купує хутір під Лубнами, знову скарга: жити доведеться у звичайній хаті-мазанці… Зустрічаємо і прямолінійні рядки: «висилайте гроші». Тому закономірно, що в 1857 р. коштом Тарновського-старшого побачить світ і перший український історичний роман-хроніка «Чорна рада».
Цілком протилежно у «грошових» питаннях поводиться Опанас Маркович, видатний етнограф. «Опанас Васильович займався в Качанівці здебільшого збиранням народних пісень і прислів’їв, а не статистикою, проводячи цілісінькі дні біля млина з помольцями», – читаємо у спогадах Тарновського-молодшого. Але ж тоді, у серпні 1854 р. Тарновський-старший запрошує Марковича «для статистичного опису».
Упродовж двох місяців родина Марковичів (з дружиною Марією, вона ж відома письменниця Марко Вовчок, та сином Богданом) перебуває в гостинного господаря Качанівки. Врешті-решт Маркович починає розуміти, що йому запропоновано не «службу», а непомітну фінансову допомогу, про що дружина напише так: «Опанас визнав, що йому, не маючи майже ніякої роботи, брати гроші задарма не годиться, а тому ми й поїхали в Київ».
Василь Тарновський також долучився до впровадження земської реформи. Протягом тривалого часу він був членом земських управ Чернігівщини й Полтавщини, дбаючи про добробут, охорону здоров’я, освіту селян.
Дбаючи про народну освіту, своїм коштом він започатковує школи в Качанівці, Парафіївці, Антонівці. Наймані туди на роботу учителі давали дітям якісну освіту та отримували високу платню. Виступав він і меценатом для українських художників, купуючи їхні картини, відвідуючи виставки й аукціони.
«Нехай ліва рука твоя не знає, що робить права» (Матвія 6:3). Надзвичайно вражає, як Василь Васильович живе й помирає у повній згоді з цим євангельським приписом. На жаль, доля відміряла цьому вкрай скромному меценату лише 56 років: вкрай напружена й виснажлива робота в Редакційній комісії з підготовки та подальшого впровадження земельної реформи 1861 р. (звільнення селян з кріпацтва) спричиняє передчасний смертельний «нервовий удар»…
16 грудня 1866 року Василь Тарновський пішов із життя, його поховано в Києві на Звіринецькому цвинтарі.
Рекомендована література
Усіх зацікавлених довідатися більше про унікальну постать Василя Тарновського- старшого запрошуємо ознайомитися із такими виданнями у відділах читальної зали та абонемента Центральної бібліотеки ім. Михайла Коцюбинського; вул. Княжа, 22, м. Чернігів:
Про Василя Тарновського-старшого
Берегова Н. Місцями пам’яті: 27 липня минуло 200 років від дня народження Василя Тарновського-старшого / Наталія Берегова // Наталія Берегова // Біла хата. – 2010. – 29 лип.
Помилково зазначено дату народження Тарновського-старшого, правильно: 26 червня (14 – за ст. ст.) 1810 р.
Донік О. М. Тарновські / О. М. Донік ; редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. // Енциклопедія історії України : У 10 т. Т. 10 : Т – Я. – Київ : Наук. думка. – 2013. – С. 35-36.
Панченко В. Качанівський ідальго / Володимир Панченко // Гарт. – 2009. – 21 серп. – С. 13.
Петренко Г. Меценат землі Чернігівської: до 200-річчя Василя Тарновського-старшого (1810–1866) / Григорій Петренко // Сіверщина. – 2010. – 10 черв. – С. 6.
Слабошпицький М. Ф. Українські меценати : нариси з історії укр. культури/ М. Ф. Слабошпицький. – Київ : Ярославів Вал, 2001. – 327 с.
Товстоляк Н. Суспільно-політична діяльність Василя Васильовича Тарновського (старшого) у 30-40 роки ХІХ століття / Н. Товстоляк // Сіверянський літопис. – 2004. – № 1. – С. 47-53.
Товстоляк Н. «Практикуючий поміщик»: життя, громадська та наукова діяльність В. В. Тарновського-старшого наприкінці 40-х – у першій половині 50-х років ХІХ століття / Н. Товстоляк // Сіверянський літопис. – 2005. – № 2-3. – С. 43-49.
Туровська Л. Тарновські: три непересічні постаті української історії / Леся Туровська // Наука і суспільство. – 2024. – № 12. – С. 40-47.
Хорунжий Ю. М. Українські меценати: Доброчинність – наша риса / Ю. М. Хорунжий. – Київ : КМ Академія, 2001. – 137 с.
Валерій Помаз, редактор ЦБ ім. М. М. Коцюбинського