Нарешті я прочитала її.
Навіть не знаю, скільки спроб купити цю книгу в мене було. Постійно щось траплялося. Передостання – коли розбомбили “Віват” – завис сайт. Остання – в “Будинку книги” – мені не передзвонили. Так і кинула, вирішила – скільки можна? Мабуть, не моя.
Але тепер знайшла її в Чернігівська міська комунальна централізована бібліотечна система. І це друга прочитана за цей рік книга, яку я таки хочу мати в домашній бібліотеці. Своїм уже натякнула. Тобто НАТЯКНУЛА (капсом).
Про що вона? Три покоління людей із шахтарського селища. І певною мірою про нас усіх. У морози стаєш нечутливим до них або вмираєш. Під побоями – нарощуєш товсту шкіру або вмираєш. Стикаючись зі злом – гостриш зуби або вмираєш.
Це страшна, жахлива робота – щодня спускатися в чорноту шахти. Але вона дає життя, тримає його та змінює до невпізнанності. Люди, про яких книжка, тверді. Їх не хочеться жаліти, погладжуючи по спинці. Та й вони б не прийняли жалість.
І все ж… і все ж не полишала мене думка, що з кожним днем великої війни ми стаємо все більше шахтарями… Чому вони не їдуть із загибельного містечка? За що тримаються? За депресивну шахту? За колючий степ? За хатки, заметені вугільним снігом?
А ми чому не їдемо?
“Бабуся вмирати не любила” – дуже чесна, пронизлива книжка. І вона обов”язково буде в моїй домашній бібліотеці. Донька обіцяла, може, в неї вийде купити.