“Коли все сказано” Енн Ґріффін – історія життя ірландського фермера від 1930 до 2014 року.
Що одразу привертає увагу в книжці, то це голос оповідача. Головний герой, фермер Моріс Ганніґан, веде внутрішній діалог із сином, звертається до нього, хоча насправді розмовляє сам із собою.
Прийом не новий, звісно, але тут він вдався авторці просто перфектно. Весь час коли читала, чула голос і характерні інтонації Моріса. А все тому, що текст написано не “чистою англійською”, а “ірландською англійською” з використанням говірки та типових розмовних зворотів. І ще тому, що перекладач, Павло Донченко, прекрасно це відтворив. А ви ж знаєте, як я таке люблю.
Починається оповідь з того, що стариган Ганніґан сидить у барі дорогого готелю, де в нього знайома адміністраторка, й випиває. Мусить випити п’ять тостів, каже. Під кожен тост підбирає випивку. А тоді на нього чекає ніч у номері для молодят того самого готелю, але про це ніхто з персоналу не знає, бо забронював він його інкогніто. Навіщо такий шик старому фермеру? На це у нього є причини.
Далі з кожним тостом Моріс згадує близьку людину й події життя, пов’язані з нею.
Починається все з 1930-х, його дитинства й складних часів, коли в Ірландії було важко виживати, й продовжується тим, як після війни сільське господарство поступово почало розвиватися й давати прибуток. Сам Моріс ніколи не мріяв ні про що інше окрім роботи на землі, й хоча і став доволі заможною людиною, не прагнув до розкошів чи зміни статусу.
Тут мене беруть завидки, бо для українців розбагатіти чесною працею на власній землі – й досі майже недосяжна мрія. А от ірландцям вдалося, принаймні так видається із книжки.
Є в романі певна інтрига, сімейні секрети. Тісно переплетені історії двох сімей, які ворогували, навіть фамільний маєток, який так ненавидів Моріс, але в якому зрештою він і закінчує свою оповідь (це саме той готель). Загалом це історія, яка повертає до свого початку, такий собі життєвий рондель. Моріс педантично завершує всі свої справи й закриває гештальти. Перед чим? Не важко здогадатися, адже чоловіку вже 84 роки.
Сам Моріс – постать неоднозначна. Хоча читач і дізнається його історію з його ж слів, герой не прагне прикрасити дійсність чи виправдати себе. Він розуміє, де був неправий, де вчинив негідно, або роздумує над деякими своїми вчинками. Часто кається, особливо в тому, як поводився з дружиною, адже її він кохав більше за все на світі. В цьому історія Моріса дещо нагадує буркотуна Уве, можливо, навіть звідти й запозичена. Але все ж вона не така концентрована, більш схожа на правду.
Що я помітила не схожого на правду, то це абсолютну відсутність такого поняття як друзі. Ні в Моріса, ні в його дружини, ні у дітей, ні у кого взагалі немає друзів. Жодного разу навіть слова цього не вжито. Це, погодьтесь, дивно.
А в іншому книжка дуже хороша. Завітайте до Центральної бібліотеки ім. М. М. Коцюбинського Чернігівської міської комунальної централізованої бібліотечної системи та переконайтеся самі.