Сьогодні три роки тому наша родина народилася вдруге, виїхавши з блокованого Чернігова.
Сьогодні ж мразота знову вгатила по моєму місту. Так, як вони роблять завжди: серед ночі, коли всі мешканці сплять.
І дуже логічно в цей нескінченний пазл вкладається дочитана сьогодні ж книга Анастасії Левкової “За Перекопом є земля”.
Роман – про життя в Криму з початку 2000-х і аж до повномасштабного вторгнення. Думок багато, так, що я вже вкотре пишу й стираю, адже виходить величезне прострирадло.
Як правильно трактувати назву? Не знаю. Спочатку мені здавалося, що дивитися треба з умовного Києва. Подивіться, ми, Крим, є! За Перекопом є земля! Побачте нарешті нас!
Потім, читаючи, уже не була така впевнена. Крим видався бульбашкою в собі, казаном, де все вариться. Але ж за Перекопом є земля. Є Україна, є росія. І поки перша розслаблена та провадить певною мірою політику невтручання, “броунівського руху”, друга – наполегливо гне свою лінію. Багато років, крапелька по краплі. Нав’язуванням думки про “вєлікую культуру”, грошима “тюмєнскіх нєфтянніков”, єднанням своїх і цькуванням “не таких”.
Аби потім, коли Україна заслабле, вдарити відкрито.
А ми… що ми? Усе ж почалося далеко не в 2014. Чи було це логічним наслідком всього зробленого раніше? Мабуть, так.
Книжка “За Перекопом є земля” для мене – синя. Не за кольором обкладинки, а за суттю. Бо вона змушує подивитися вглиб і поставити собі багато питань. Болючих та відвертих.
У різні моменти життя я, здається, була кожним із героїв. Та могла сказати саме те, що вони. Часом – зовсім протилежне.
Про необхідність пам’ятати коріння і про “світ великий, чому я маю обмежуватися належністю лише до однієї культури”.
Про важливість дій кожної маленької людини – і водночас витрачання свого єдиного життя на щось нікому не потрібне.
Про мову. Про “Крим – заповідник совка”. Про те, як складно було відгризти все, на чому росла (а школу я мала російськомовну, учителів русліт – найкращих). Про сприйняття півострова як свого – чи іншого? І ще багато-багато різних питань, на які досі не маю відповіді.
А о третій ночі прокинулася від вибуху. Чернігів знову здригався. Тому що ніщо не закінчилося, і, як каже авторка роману, Крим став тільки початком.
Дякую Ira Bilohura за рекомендацію книжки.
Дякую Чернігівська міська комунальна централізована бібліотечна система за можливість прочитати.
А каміння на фото – з Карадагу. Привезене у 2013 році.